Григорій Михайлович Тютюнник народився 23 квітня 1920 року в селі Шилівка Зіньківського району на Полтавщині. У 1938 році закінчив Зіньківську середню школу. У 1938— 1941 роках разом з О. Гончаром навчався у Харківському університеті на літературному факультеті, який закінчив у 1946 році. На початку другої світової війни письменник добровільно пішов на фронт, двічі був тяжко поранений, двічі втікав з полону, брав участь у діях партизанських загонів, які вели боротьбу з ворогом на території Кіровоградщини, Чехословаччини. З осколком під серцем він невтомно працював у повоєнний час: учителював у селі Кам’янка-Бузька на Львівщині, з 1956 року був співробітником журналу «Жовтень» (тепер «Дзвін»). Помер письменник 29 серпня 1961 року.
Перше оповідання Г. Тютюнника «Мирон Розбийгора» було надруковане у журналі «Радянський Львів» (1950). Перша збірка оповідань «Зорані межі», до складу якої увійшли десять творів, видана у Львові 1951 року, потім — повість «Хмарка сонця не заступить» (1956). У творчій спадщині Г. Тютюнника є поетична збірка «Журавлині ключі», яка з’явилась уже через два роки після смерті митця, і роман «Буг шумить» (1965). Останній був розпочатий ще у 1947 році, автор продовжував писати його до останніх днів життя. Тематично цей твір близький до збірки «Зорані межі». Над романом «Вир» письменник почав працювати у 1956 році і окремим виданням книга вийшла в 1960 році (перша книга), в 1962 році – друга книга, а в 1963 році твір було відзначено Шевченківською премією.
Григорій Тютюнник прожив неповних 42 роки і, по суті, лише підходив до вершин творчої зрілості. Встиг сказати багато, але сказав би ще більше, якби не жорсткі рамки тоталітарного режиму. Його любов до українського села здавалася аж надто палкою і тому підозрілою. Йому закидали патріархальну обмеженість, невміння бачити «радісні перспективи колгоспного ладу».
Він любив Україну, малу Батьківщину, свій народ і рідну мову. Письменник так говорив своєму меншому брату, коли перечитував його перші твори, написані російською мовою: «Тільки знай, братику, мова – душа народу. Як же ти писатимеш про українців не їхньою мовою, як виразиш їхню душу не через їхню мову, сиріч душу? Ти обов’язково зайдеш у цей тупик і потупцяєш назад, шкодуючи, що змарнував скільки часу».
І хочеться закінчити словами Григора Тютюнника, молодшого з братів Тютюнників: «Мало – бачити. Мало – розуміти. Треба любить. Немає загадки таланту. Є вічна загадка любові».